Коли тобі сімнадцять дуже просто
Відвертості не позичать ні в кого,
Коли тобі за сорок, ти, як острів
Збереженого досвіду гіркого.
Про Атлантиди зниклих поколінь
Старшні казки у провідних журналах
Доводять як для зрад і для прозрінь
Нам іноді потрібно дуже мало.

А ти в казки не віриш,
Чудових слів без ліку,
Із них ніхто ще не навів
Між людями мости.
Відсутність віри в казку -
Це розкіш твого віку,
Бо всі хто жив раніше
Помилялись, як і ти.

І той хто серця твого обікрав дім,
Він теж розбився об питання кляті,
Різниця поколінь у мірі правди
Яку тобі дозволено сказати.
Її нема і гасне біль сумлінь,
Дорогу прокладає в недовірі,
Невже і завтра скажуть вчителі
На біле - сіре і на чорне - сіре.

Тебе безкомпромісного
В картоновім конверті
Минуле надіслало,
Як рахунок за борги.
Ти чітко бачиш вихід
В життєвій коловерті
Усіх, хто жив раніше,
Помилялись, як і ти.

Коли тобі сімнадцять - все на вічно,
Коли тобі за сорок - все миттєво,
І компроміс стає поняттям звичним,
А співчуття - поняттям несуттєвим.
Пласти біди у неживих роках
Перевертати важко й непотрібно,
Атлант, і той, на кам'яних руках
Не втримав небо над містечком Прип'ять.

А ти в казки не віриш,
Чудових слів без ліку,
Із них ніхто ще не навів
Між людями мости.
Відсутність віри в казку -
Це розкіш твого віку,
Усі хто жив раніше
Помилялись, як і ти.