Заспівай же ти пісню про долю, козаче,
Про гірку, ту що в хаті на покуті плаче,
Про синів України полеглих в боях,
Журавлями у небо їх стелиться шлях...

Про село, де затишна над кручею хата,
За ворітьми терпляче жде стомлена мати,
Від обіймів якої милішає світ...
Як хотіла б вона живим сина зустріть!..

Та пекучий той біль розтинає їй груди,
У скорботі німій до землі геть зігнута,
Скільки ж праведних мрій в її сина було,
Але куля ворожа спалила крило!..

До могил тих синів, що у небо злетіли,
Ми червоні супліддя калини прихилим.
Їх потомки прийдешні не зможуть забуть,
Бо весною барвінком вони зацвітуть...