Змійкою у ніч твій потяг відходив.
"Дочекайсь мене!" - твій погляд говорив,
Встиг поцілувать, застрибнув у вагон,
І гірке "прощай" скувало в біль перон.

Знову туги шаль, сивая печаль
Помахом крила плечі обвила...
Знов розлуки щем разом із дощем
Тіло холодить. Як без тебе жить?

Я стояла там, допоки світлофор
Не загородив до тебе коридор,
Поки стукіт рельс і твого серця стук
Нотками плів дощ в симфонію розлук.

"Повертайсь, прошу!" - душі безмовний зов
"Перестань!" - дощу промовила любов,
"Я умію ждать, а Бог - наш оберіг!"
І далеке "Так!" доніс гудок доріг.