Житечко-жито, повне колосся,
Сіяли – інші, жала – не я.
Ні, не почулось! Ні, не здалося!
Це мене кличе юність моя.

Полечко-поле, поле широке,
Сонце пекуче, коле стерня.
Стільки хороших пройдено років –
Жалко єдиного білого дня,
Жалко єдиного дня...

Дня, у якому жовкла солома.
Того, в якому я відбула.
Бігли шляхами загнані коні
З мого дитинства, з мого села...

Гриви як вихор! Тіні – за обрій!
Хмаркою диму – пил з-під копит!
Як воно гарно, як воно дивно!
Як воно досі ще в серці болить!
В серці моєму болить...

Хто мені скаже, що я надбала?
Що я згубила, що зберегла?
Роки – минули, коні – втомились,
Я повернутися теж не змогла...

Довго дзвеніли роси не збиті,
Вилився в тугу спів солов'я,
Житечко-жито, вперше, чи вдруге:
Сіяли інші, а жала не я?
Жала. Ой, жала не я...