Чим далі в світ, тим далі від порога,
І батьківського й маминого ми.
Частіш веде в дитинство нас дорога, |
Коли ми залишаємось самі. | (2)

І оживають в пам'яті стежини,
Що босими ногами протоптав.
І гріє серце вишита калина, |
На рушнику, що в світ з собою взяв. | (2)

Ідуть роки. Дитинства хата сниться,
Тривожить душу, в пам'яті живе,
І в довгу темну ніч, коли не спиться, |
Із вирію мене додому зве. | (2)

Не часто я топчу пісок поліський,
В турботах все і мало часу є.
Чи не тому в саду у Бога вишня |
Коли іду, мене гілками б'є. | (2)