То не лебеді ячали, не полохані зигзиці —
То ловили яничари українок білолицих.

Степовими кураями налітали, ніби круки,
Рвали тіло нагаями, ще й назад в'язали руки.

Потішались до світанку, все спалили до билини,
Йшли при конях полонянки, цебеніла кров на литки.

А коли дорога дальня відняла останні сили
Задзвеніла раптом пісня та й знялась у небо синє.

– Яничари, яничари, чи не так співали мами?
Яничари йшли мовчали тільки плямкали губами.

Наче вчули голос мами — пригорталися до циці,
Першим кинувся отаман, закричав без тями "Цитьте!"

Та мелодія широка залила ревіння кляте.
Затикали кляпом рота — виривалася з-під кляпа.

Розквітала буйним квітом, билась горем об причали.
– Так скажіть чиї ви діти, яничари, яничари?

Чи не кобзи і цимбали вам співали на світанні,
А ви пісню потоптали, сплюндрували копитами.

Вже від бранок тільки шмаття, пісня лине все і лине,
Наче кара і прокляття, вічна мука України.

Не туман ставав над зіллям, не сичі вночі кричали —
Серед степу з божевілля їли землю яничари.