Чого сумуєш, Україно,
Даремне сльози чого ллєш?
Що злидні знов тебе обсіли,
Союзні пута надоїли
І долі кращої все ждеш.

Сльозами горю не поможеш,
Щастя на них не приплеве.
Сльозами ниву лише змочиш
Та будяків ще більш наплодиш,
Зерно від сліз на полі не зійде.

Гей, українці, брати мої,
Все ждете дружби від Москви —
Того й жупани на вас бідні,
Як воші вас заїли злидні,
А ви ж онуки славних козаків!

Пора сталить обух Шевченка
Та коси добре нагострить,
Піднятись за Вкраїну-неньку,
Хиренну волю розбудить
Та будяки всі геть скосить.

Де ж наші Довбуші і Ґонти,
Кармелюки, Нечаї де?
Гей, Україно, повстань проти
Тих, що жеруть ікру і шпроти,
А то зжеруть вони тебе!

Гей, українці, брати мої,
Не ждіть ви дружби від Москви.
Знімайте з себе бідне дрантя
Та гніву розпаліть багаття,
Бо ви ж таки онуки козаків!
Знімайте з себе бідне дрантя
Та гніву розпаліть багаття,
Бо ви ж таки онуки козаків!