Засвистали козаченьки
В похід з полуночі.
Заплакала дівчинонька
Свої ясні очі.

– Не плач, не плач, дівчинонько,
Не плач, не журися,
За своєго миленького
Богу помолися!

Стоїть місяць над горою,
Да сонця немає,
Мати сина в дороженьку
З слізьми проводжає:

– Прощай, прощай, мій синочку,
Та й не забавляйся,
Через штири неділеньки
Додому вертайся.

– Ой рад би я, матусенько,
Скоріше вернуться,
Да вже мій кінь вороненький
В воротях спіткнувся.

Ой бог знає, коли я вернуся,
Коли я вернуся, в якую годину,
Прийми ж мою дівчиноньку
За рідну дитину.

Прийми ж її, матусенько,
Все у божій волі, бо хто ж знає,
Чи жив вернусь,
Чи ляжу на полі.

– Ой рада б я дівчиноньку
За рідну прийняти,
Та все не так вона буде
Мене шанувати.

Ой не плачте, не журіться,
В тугу не вдавайтесь.
Заграй мій кінь вороненький,
Назад сподівайтесь!