– Ой моя мати, та не жур мене,
В далеку дорогу виряджай мене.

Ой темная нічка та невидная,
Козаку дорога та й далекая...

Ой їду я, їду, чогось дрімається,
Чогось кінь вороний спотикається.

Ой пущу я коня на степ, на долину,
А сам піду ляжу на час, на годину.

Ой щасливая тая годинонька:
Ой десь узялася в степу дівчинонька.

Ой вирвала травку, травку зелененьку,
Вдарила козака по білім личеньку:

– Вставай, козаче, вставай, годі спати,
Десь твого коника в степу не видати.

Ой їдуть турки, турки з татарами,
Возьмуть твого коня з сідлом з поводами.

– Щоб коня взяли, а тебе лишили,
Ми б собі, дівчино, на тім степу жили!