Там, де тремтить в долині туман
На світанкових росах,
В'ється стежина в травах густих,
Що їх ніхто не косить...
Стежкою тою, видно, давно
Вже не ходили люди...
В серці журба змахнула крилом -
Що ж на тій стежці буде?..
А на тій стежині стоїть криниченька,
І сумує в ній на денці неба жменька...
Підійду близенько, зазирну тихенько -
Ой, далеко ж тая водиченька!

Мов щастя мить, промчали літа,
Коли кришталь-водою
Розбудила дівчина від сну
Вроду ранкову свою!..
Коли в долонях ніжних несла
Милому воду пити!..
Та не донесла, та розлила -
Не довелось любити...
А тепер до неї, тої криниченьки,
Приліта лиш вітер, вітер-чумаченько,
Та, буває, вночі ясен місяченько
Загляда, мов сивий кониченько...

До криниченьки я прихилюсь,
Степу вдихну дурману
І журавлем води, мов колись,
Знову собі дістану...
Знову нап'юсь її досхочу,
Дива того земного -
І заніміють, може, тоді
Болі мої й тривоги...
Хай уста остудить тая водиченька,
Згадку щемну збудить у моїм серденьку
Про росисті ранки, про слова любенькі
Біля степової криниченьки!..