Вже вкотре нами хряпнули!..
Щосили... Не причинивши навіть...
Вся душа палає від образи...
В чому винні?
У тому, що належим
Електричці системи МШС,
А не господарю – дбайливцю справжньому...
О, той не дав би
Знущатися над нами так безжально...
Розвіялись наївні наші мрії...
Коли з заводу новісінькі
Гойдались на ресорах,
Найкращими надіями світились,
Людей хотіли захистить від протягів...
Зігріти... Пригорнути...

Шепнув тоді старий вагон,
Бувалий у бувальцях, із тупика:
"Ріднесенькі, кріпіться!
Вас у житті ніхто не пожаліє...
Ви – нічиї...
Погляньте на сидіння мої...
Була тут шкіра...Я радів,
Що люди сядуть затишно і зручно...
Та в перший вечір
Почали їх різать і шматувать...
Як гірко плакав я, ридав,
Об шпали головою бився...
Кріпіться, любенькі!"

Не вірилось, їй-право...
Але нас бездушно смикають, –
Хрустять кістки залізні,
Болять і ниють металеві боки...
А як нас часто штурхають ногами,
Бо руцями, бач, відчиняти важко...
І кидають...
І кидають на глум, напризволяще...
Ми ж бо ваші, люди!
Для вас живем!
Чи тільки пасажири в житті ви?
Гірко, тоскно, страшно...