Онуки мої, онучки!
Із вами, внучата-внученьки,
Проходжу я знов науку
Малих оченят і рученьок...
Дивлюся на вас, чудуюсь,
Своє хоч би щось шукаю,
І наче у воду тую ж
Я знов у житті ступаю.
Із вами, мої онуки,
В добу своїх скронь засніжених
Я згадую знов науку
Малих рученят і ніженьок!..
Обнять вас так міцно хочу,
Узяти усіх на руки,
Бо більш за синів і дочок
Ми любим своїх онуків.

Внуки, внученьки мої,
Товариство невсидюче,
Вас не бачив я лишень два дні,
А мов рік минув, так скучив!..
Швидко ж як ви ростете,
Тож, хоч я й не молодію,
Ще й на вашеньких дітей
Дочекатись є надія...
Хоч життя і не просте,
Та на краще я надіюсь
І на правнуків ще теж
Дочекатись встигнуть мрію!

Онуки мої, онучки,
Мої дорогі кровиночки,
Смішні малюки й малючки,
Четверті мене частиночки...
А може, мене ще й більше
У вас, ваших рисах, рухах...
Бо ж кажуть, що ми сильніше
Повторюємось в онуках.
Ну що ж, повторюсь хай знову,
Але вже всьому наученим,
Щоб ви у житті й любові
Поменше були засмучені!
Онуки мої, онуки!
Вам щастя я так бажаю!
А зараз – ходіть на руки,
Допоки ще силу маю!
Онуки мої, онуки,
Я Бога за вас благаю!
А зараз – ідіть на руки,
Допоки ще силу маю.