Небо в рам’ї хмарин,
Ще недовго – і повідь...
Дощ іде, мов на сповідь
До низинних храмин.
Їм, земним, а не вишнім,
Як покутний монах,
Сповідається в грішнім,
У думках і ділах.

Чи померкли вгорі
Всі божниці й кіоти,
Чи всесвітні ваготи
Там змели вівтарі –
Та розчахнуто брами,
І небесна вода
У смиренні губами
До землі припада.

Ллє за нас, недорік,
Ллє за мене й за тебе...
То не шлімо ж до неба
Покаянь і суплік.
Бачиш, небо нужденне,
У вереті-імлі...
Все про тебе, про мене
Дощ нашепче землі.