Одшуміла весна, одспівала чуттєва гроза,
І тоді я сказав: Ти у мене, кохана, єдина!
Ти мовчала, як ніч, а в очах закипала сльоза
І мене запитала: А як же твоя Україна?

Ні, не довго я думав, бо думав до того й сказав:
Є у кожного в світі єдина, як доля, дорога
Прозолочена сонцем твоя материнська сльоза,
Ми зійдемо по ній до Вкраїни, а, може, й до Бога.

І заплакала ти, закричала, як птиця вночі,
Заридала від болю, своє проклинаючи тіло,
Дай мя, Господи, щастя, мені його силу вручи,
А до тої Вкраїни, яке мені, Господи, діло?

Не озвався Господь і мовчали старі небеса,
І душа України зажурено й тихо мовчала.
І подумав я ще раз, але як і вперше сказав:
Ти - кохання і смерть, а потрібно живого начала!

І розбіглись дороги, розпався на двоє поріг,
Застогнали степи в вересневій печалі осінній,
Я сказав побратимам: кохайте коханих своїй,
Бо женюся же я на сердечній вдові Україні.

Пораюймо в гаях, порадію за вас за усіх,
Як збереться наш рід побіля родової калини,
Ну та може мені хоч малий подарується гріх
І народяться діти достойні нової Вкраїни!
І народяться діти достойні, достойні нової Вкраїни!