За Сибіром сонце сходить, хлопці, не зівайте:
Ви на мене, Кармалюка, всю надію майте!
Повернувся я з Сибіру, та не маю долі,
Хоч, здається, не в кайданах, а все ж не на волі.

Маю жінку, маю діти, та я їх не бачу...
Як згадаю про їх долю – сам гірко заплачу!
Куди піду, подивлюся,– скрізь багач панує,
У розкошах превеликих і днює й ночує.

Убогому, нещасному – тяжкая робота,
А ще гіршая неправда – вічная скорбота!
Зібрав собі славних хлопців. Що ж кому до того?
Засідаєм при дорозі ждать подорожнього.

Чи хто іде, чи хто їде, так час нудно ждати,
Що не маю пристанища, ані свої хати.
Асесори, ісправники за мною ганяють,
Більше ж вони людей вбили, як я гріхів маю!

Зовуть мене розбійником, що людей вбиваю,–
Я багатих убиваю, бідних награждаю.
З багатого хоч я візьму, убогому даю;
А так гроші розділивши, гріха я не маю.