Та був собі старий, сідий,
На прізвище Чалий,
Та й викохав собі сина Саву,
Ой ляшенькам на славу.

Не схотів же той пан Сава
Козакам служити,
Поклонився, ой, вельможній шляхті,
Пішов в Польщу паном жити.

Захотів же панок Сава
Слави залучити,
Став він своїх братів-запорожців
Та по степах ловити.

Кошовий наш сідоглавий
По козаках тужить:
– Ой хто зловить Саву-яничара,
Славу добру він заслужить.

Наш отаман каже:
– Гнатку, як Саву не зловиш,
Сам за нього, ой ти, батьків сину,
Головою наложиш.

Сидить Сава коло столу,
Дрібні листи пише,
А Савиха красна, молодая
Дитину колише.

Ой скінчивши дрібні листи,
Та й спатоньки ляже,
А хтось йому грізно під віконцем:
– Гей, добрий вечір! – каже.

– Здоров, здоров, пане Саво,
Здоров, як ся маєш,
Ой здалека прийшли до тя гості,
Чом же ти їх не вітаєш?

Як кинеться панок Сава
До ясної зброї.
– Ей, ні,– кажуть,– постій, Саво,
Тихо: то тобі не в полі.

Як кинеться панок Сава
До ясного меча,
Одлетіла голова чубата
Аж від самого плеча.

– Оце тобі, пане Саво,
Сукні-адамашки,
Що нажив ти, йо превражий сину,
Із шляхецької ласки.