Що робити мені, накажи, Ваша милість,
Я сказати слова не зумів, хоч хотів...
А тепер, а тепер лиш молитись лишилось,
Бо до тебе мій друг засилає сватів...
Не вгасити жагу, не напитися з мрева,
Зігрівати в руках твоє фото анфас?
Та чомусь, та чомусь посивілі дерева,
Як смеркає ще звично чекають на нас...

Закликати у снах, і не раз, і не двічі –
Ти хоча би краплинку надії залиш...
А мені, а мені заглянути б у вічі,
А мені до руки доторкнутися б лиш...
Як збіднів білий світ, обезбарвили речі,
Зазвучали невтішно акорди сумні...
Але як, але як у оцій порожнечі
На роки в самоті залишатись мені?..

А щасливе життя відшумить десь поблизу,
Та втішає одне: в ньому будеш і ти...
А мені, а мені пакувати валізу
І на свій полустанок понуро брести...
І терпка, як любов, зрозумілість утрати –
То ціна помилок, адже ми не святі...
А мені, а мені лиш би поруч стояти
І під руку з тобою іти по житті...

Але серце не хоче здаватись і кличе,
І відстрашує мить, для котрої ти - раб...
Ти мені, ти мені усміхнись таємниче,
Поцілуй, притулись наостанок хоча б...
Не змиритись, мабуть, час іти на пропаще –
Ти збагни, я тримавсь скільки міг, бачить Бог!
Бо мені, бо мені не позбутись нізащо |
Тої муки чекань і надії тривог... | (2)