Заманулось серпню осені п'янкої,
Щоб як небо – очі, коси – золоті.
Він її не бачив і не знав такої,
Просто мав у серці мрії молоді.
А коли збігало сонце за водою,
Поставали тіні, наче вартові,
Підкрадавсь нечутно легкою ходою,
Заставав зненацька у хмільній траві.

Приспів:
Серпень, серпень – місяць наш медовий,
Ми такі солодкі, як і ти.
І від цього трунку спраглої любові
Ми тебе не зможем вберегти!

Ти тоді сміялась, поривалась бігти.
Все уста рукою затуляла ти.
А тому виною синьоокий квітень,
Має неодмінно він тебе знайти.
Назавжди відходять дні в далекий вирій.
Горизонт у мене висне на плечах.
Я не оступлюся, вмів любить і вірю –
Проясниться смуток у твоїх очах.

Приспів.