Я згоряю від ніжности – я обличчя твоє ліплю:
Із пітьми, із дощу, що обом нам засліплює очі,
Проступає воно – первозданне, як видих: "Люблю", –
І, стікаючи краплями, пальці мені лоскоче.
Це уже не цілунок – політ над дахи й ліхтарі:
У нічному, як хаос, набряклому вільгістю небі
Сотвори мене з простору, знищи і знов сотвори –
Через губи прозрілі мене переймаючи в себе.
Я вернуся на крилах твоїх усезнаючих рук,
Ошаліла й чужа, у розкошланім димі волосся, –
Щоб, зачувши ходу мою, репнув од заздрощів брук,
І від погляду мого опівніч на світ зайнялося.