Хлопчику, хлопчику, знято з підрамника
Полотна надій моїх юних – за гріш...
Твого обличчя глевка кераміка –
Все, з чого маю писати вірш.
Не цілування по темних скверах,
Не з мокрих прилавків березовий сік –
Я ж тепер вся в фешенебельній скверні,
Котрій наймення – "бальзаківський вік".
Хоч ти очима всю мене вимуч –
Хлопчику, хлопчику, це вже не те:
Я ж розжилася на власний імідж –
Мені вже троянди шлють у готель!
...Але з липучих вогнів ресторанних,
З високогір’я сяйних авансцен
Виношу, мов зяючу ніжну рану,
Твоє сире півдитяче лице,
Де вилиці – круто, і губи – вперто:
Без жодної скази, аж вогке, – а все ж
З таких проступає готовність на жертву,
Як внутрішній відсвіт майбутніх пожеж!
Стоять у зіницях засльозені свічі...
Ще ти зостався такий – один:
Я упізнала тебе в обличчя
Пам’яттю ґенів і сновидінь.
Тремчу, неначе автокатастрофу
Раптом угледіла на бігу:
Такий медальйонноліплений профіль
В юності міг би носити Богун!
Ти ковтаєш клубок гарячий,
Ти весь іще – з борсань і мерехтінь...
Хлопчику, хлопчику, я тебе бачу –
Але не можу застерегти...