...Ця дорога не дуже довга, але вона зі скла –
Розтинає груди і в’ється вперед змією,
І я забуваю
імена мужчин, з якими жила,
І відчуття країни, яку вважала своєю.
Нагусає морок – і я уже не збагну,
Як іти по склу не спорснувши, по тверді ніби...
Все скидається на колективний заплив по дну –
Лиш сумління спливають нагору, як мертві риби,
Та ворушить губами жаба в телевікні
(Там – акваріум водоплавних і земноводних...).
Вимикають майбутнє. Лишаються жовті вогні –
І, як довгий тунель, не кінчається вічне сьогодні.