Поглядом теплим, тяжким запали мені губи. Мовчи.
– Як називався той фільм Пазоліні?
– Либонь, "Теорема"...
І по хребту опливають, як віск по свічі,
Росні мурашки жаского і ніжного трему,
А по стемнілому склу – за змією огниста змія
Повз "двірники", як повз болісно зламані брови:
Хтось від’їжджає (ця роля щоразу – моя) –
Хтось на пероні стоїть у нестерпній підсвітці любови.
Дощ переходить у сніг (це простий операторський трюк),
Прожовть ївка ліхтарняна пластовнями сіється з неба...
Хтось на пероні стоїть в порожнечі завішених рук,
Скутий страхом – позирнуть тепер збоку на себе.
Губи язиком обвів – мов заклеїв листа
Щененаписаним:
– Знаєш, від цього – вмирають...
Темно горять небеса. Де рознято обійми – зоставсь
Простір, як аркуш паперу з обірваним краєм.
Ох, не вмирають! Насправді вмирають – не так
(Як – не скажу, остуджаючи губи на вітрі...).
Сніг опадає – мов зграя підстрелених птах.
Лунко пустіє перон.
Насуваються титри.