Я — велетень з блакитними очима,
І крила хмар у мене за плечима.
Я — велетень, у мене на долоні
Гуляють люди і пасуться коні.

І ти гуляєш в полі, де колосся,
Не знаючи, що то моє волосся.
Пливеш через палаюче озерце,
А те озерце, люба, — моє серце.

Я не в змозі палко не любити,
Боюсь тебе цілунками убити.
Боюсь тебе я поглядом спалити,
Мов ураганом подихом звалити.

Я кажу: "Красуне чорнокоса,
Мені набридло бути хмарочосом.
Мені набридло максі, хочу мікро,
Від мене всім на цьому світі прикро.

Якщо сміюсь, гігант вогнено-русий,
Відлунюється сміх мій землетрусом.
Якщо я плачу вдень чи в нічку темну,
Дощами сліз затоплюю всю землю.

Моя маленька лісова ворожко,
Зроби мене своїм Котигорошком.
Зроби мене своїм малим горішком,
Твоя долоня стане моїм ліжком.

Я спатиму на ній як на долівці
І буду сни твої вночі дивитися.
Я хочу стати хлопчиком маленьким,
Щоб ти мене плекала наче ненька.

Я хочу зовсім непомітним бути,
Щоб шепіт твій як грім небесний чути.
І щоб джмелі, які гудуть над нами,
Великими здавались літаками.

Щоб я перепливав нічне озерце
Й не знав, що те озерце — твоє серце".