Він так довго блудив, що в кінці приблудився до раю,
Відшукав у паркані якусь непомітну діру,
І приліг під кущем, і всміхнувся: "Либонь, помираю...
А цікаво, що буде, коли я і справді помру?.."

З тим собі й задрімав, загорнувшись в благеньку шинелю,
На два розміри більшу, подерту, з чужого плеча,
І приснилось йому, що летить вздовж якогось тунелю
До нестерпного світла Того, Хто в кінці зустріча.

Він Його й не впізнав – бо і звідки ж було пам’ятати
Всіх, кого попри вікна вела прокураторська рать...
Але там, в тому сяйві, була ще та змучена Мати,
Посміхнулась Вона: "Ти стомився, Агасфере, – сядь..."

І коліна нараз підломила небачена втома,
І одвічний удав зняв із горла обійми кілець...
А Вона шепотіла: "Спочинь. Ти тепер уже вдома."
Він мацнув – і впізнав під собою свій клятий стілець.