AmДві тисячі років минуло від часуDm спокути
ЗаклGадених Богом у нашу природу гріхCів.E 
Дві тAmисячі років живем — і не можем забDmути
Як БGожого сина ми вбили, бо він нас любCив.E 

   ЗдіймAmаються храми над нами все вище і вDmище;
   ЄрGетиків стільки згоріло, що скрутно з пальнCим.E 
   Дві тAmисячі літ ми вважаємо небом горDmище,
   Бо вEище горище не хоче здійматися дAmим.

Давно вівтарі почорніли від крові та сажі;
За жертвою жертва — і кожна заради добра.
А матері лиха щороку заходять у тяжі;
І жодна дитина, о Боже, у них не вмира.

Брат брата хапає за горло і душить запекло —
Все господа ділять і ділять, як ту ковбасу.
Поволі зварйований світ опускається в пекло
   Без всAmякого суду... Чи, мEоже, проспали ми сAmуд.

Дві тисячі років — для космосу менше секунди,
Лиш сто поколінь; комарам це під силу й за рік.
То, може, ще рано для наслідків тої спокути.
Для Бога ми все іще діти; дитинство — не гріх.

Коли й пустувати, аби лиш були ми здорові —
Господь нам пробачить, бо ще й не таке пробачав.
Та й скільки там тої роботи: відмити від крові
   ВівтAmар, чи долоні, чи сEовість, чи лезо мечAmа.
   Та й скAmільки там тої роботи: відмити від крDmові
   ВівтAmар, E  чи долоні, чи совість...Am