Лабіринтом вузесеньких вулиць
Неквапливо я йду уночі.
Голова - розтривожений вулик,
Піклуваням сердечних ключів.

Вже і літо звертає на осінь.
Легковажність потроху зника.
В моїм серці лишається просинь:
Ніжних слів повноводна ріка.

Я вдивляюся в зоряне небо.
Мерехтять наді мною зірки.
Яка крихітка щастя нам треба,
Щоб не тьмарились наші роки!

Закрадається в серце утіха,
І навколишнє - так, ніби рай.
А життя - недописана книга,
Притяга, як весни водограй.