Моїй – піском пересміялось долі,
Твоїй – чорнішим, глибшим полинем.
Але біда, що ми в одному полі,
Хоч нарізно, але в однім помрем.

Мені так скупо націдилось крові,
Що в мить щонайостаннішу, трудну,
Не в золоті дошки, не в яворові,
Заб'ють у дощану труну.

В дошки сівкі, довезені з Таймиру,
Із боязких, із каторжних модрин,
І я, вже вільний од війни і миру,
На цілу вічність вилучусь із гри.

Тоді мене уже й нести не треба,
Щоб не трудити зігнутих плечей.
Я – вже земля. А вам ще треба неба.
Землі ще треба. І моїх очей.