Звичайний ранок сірий і буденний,
О пів на восьму задзвонив будильник,
Я неохоче очі відкриваю
І бачу раптом, що мене немає...
Ще очам своїм не вірю, біжу до люстра
І нікого там не бачу, в кімнаті пусто.
На горищі і в криниці,
І на кухні, і в світлиці,
Навіть, в шафі на полиці
Ніде, ніде мене нема,
Ніде, ніде мене нема...

Розгублений і злий я вибіг з дому
І кинувся услід собі самому,
Оббігав друзів, рідних і знайомих,
Пів дня дзвонив по різних телефонах,
Відчуваю, що мене покидають сили,
В витверезнику не було, в морг не привозили.
Всі мої старання марні, на роботі і в лікарні,
І в улюбленій кав'ярні
Ніде, ніде мене нема,
Ніде, ніде мене нема...

У розпачі вертаюся до хати,
І чую хтось хропе в моїй кімнаті,
Вмикаю світло, в ліжку з під перини
Стирчить моя нечесна чуприна.
І себе я пожалів і не став будити,
Роздягнувся, поруч ліг та й заснув, як вбитий.
Я наразі зачекаю, завтра вранці запитаю:
"Де ж це я тоді буваю,
Коли, коли мене нема,
Коли, коли мене нема?"