Відшуміли криваві жнива,
За ніч встала прим'ята трава.
А в хлібах непокірний хлопчак,
Не хотів помирати ніяк.
Весь порубаний - світить душа,
Він баривсь на той світ вирушать,
Не приймав із небес благодать,
Все просив відпустить погулять.

Буду я недалечко ходить,
Як захочеш, покличеш за мить.
Я нічого собі не візьму,
Крім любов'ю роз'ятрених мук.
Обіцяв я прийти — відпусти!
За оті веселкові мости.
Поцілую очима її
І хай судять мене солов'ї.

Дай іще поблукать по траві,
Посміхнутись у води живі,
Дарувати стежину степам,
А тоді повернусь я і сам.
Я нікуди, повір не втечу,
Затулю лиш од вітру свічу.
Наче матінку рідну просив,
А в очах вже зірки хтось гасив.

Відшуміли криваві жнива,
За ніч встала прим'ята трава.
Коник попід в росі волочів,
Все іржав, не давав одпочить.
І травинкою степ не забув,
Ті зізнання, що кінь тільки чув.
І упало як зірка між трав
Те, що шабельці лиш довіряв.