Скільки ж наша земля породила вже тих,
Хто ховав і ховає усюди по світу і срібло, і злато,
Хто для себе, а хто до скінчення часів не простих...
Прямо скажемо – дуже багато...

І не першим, мабуть, був відомий у світі уже
Той, хто в діжках відправив у схрони дукати
Золотії до Англії, в котрій чесність є понад усе,
Котра завжди готова відразу і все повертати...

Йшли роки, йшли й проходили цілі століття,
Вже не в діжках, а в банках ховають дукати
Будь-де навмання,
Мабуть, просто за звичкою, й цілі обійстя,
А весь світ обіцяє віддати нам... чоботи з бугая...

І от врешті діждались, діждались ми кращих часів,
Бо не ждемо ми більше, як дівка,
Що діждеться, гарна, всього й на печі,
І повернуть нам злато тепер навіть з самих далеких країв...
Гей, злиденні й обмануті, швидко розкрили свої гаманці!

Розкриваймо ж швиденько, хутчіше свої портмоне,
Кожен з нас тепер може і торбу дукатів отримати,
Тільки перш ніж отримати – той, хто іще не дурне –
Має плату хорошу віддати, й не треба, панове,
Каструлями гримати...

Бо злякати ми можемо тих, хто нарешті нам все віддає,
Тільки ж, людоньки добрі,
Чекайте терпляче й не гримайте ви у каструлі,
А та плата, що треба віддати, і зовсім не платою є,
А інакше, панове, повернуть нам знову все злато
У вигляді дулі...

Мабуть завжди, як дурневі, думкою нам багатіти,
І ніколи не прийде до рідного краю жаданий прогрес,
Нумо ж, браття, до діла, інакше лишається нам тільки скніти,
Коли й далі ми вірити будемо в обіцяну манну з небес...