Рідна моя земле, дивна моя нене,
Вже ім'я стирає час чи біль життя
Та твоєї пісні полум'я вогненне |
Спопеля невпинно тіні забуття. | (2)

Скільки твої діти кайданів порвали?
Скільки у неволі свічкою згоріло?
Скільки ти зазнала вражої навали? |
Скільки шматували красне твоє тіло? | (2)

А на попелищі розцвітали вишні,
Вкрилися могили в полі у квітки,
І цвіли дівчата - ярі ружі пишні, |
І міцніли хлопці - молоді дубки. | (2)

Бо плекали долю срібнокличні кобзи,
Поливали квітку кожної душі,
Щоб і в лихоліття, і в біду, і в грози |
Не торкали серцем забуття межі. | (2)

Ой, дзвени на сполох, чародійна кобзо,
Бо заснула доля, наче хто споїв.
Крижаніє серце, дух згасає й розум |
Твоїх вірних дочок, внуків і синів. | (2)

Ой, дзвени на сполох, чародійна кобзо,
Бо заснула доля, наче хто споїв.
Пробуди ж ти серце, дух палкий і розум |
Твоїх вірних дочок, внуків і синів. | (2)