Клітка думок, стіни чотири в небо,
Пульс без обмежень, спогади у моїх венах,
Вечір, туман, розмите світло наше
Згасло, не світить і, мабуть, так буде краще.
Не плач ти, чуєш, витри солоні сльози,
Візьми в свої долоні краплі музики холодні,
Сьогодні прокидаюсь, а, може, й засинаю,
Де сон, а де реальність я тепер не розрізняю.
Коли згадаю музику під дощем, двоє серед тисяч,
Мокрі руки, що сплелись в одне,
І скільки щастя бачив я в тих очах,
Чи то здалось? Помилився, хоч і так чекав
Невже не так? Невже таки наснилось?
Невже таки я спав? Невже дарма повірив?
Дивно, холодно, здавався таким справжнім,
Сон, що тепер немає ніяких значень.

Зникаю в небі, в тумані цього дивного міста,
Я на сцені шукати буду проблиски світла,
Я відкритий для них, глядачів моїх драм,
Які впевнені будуть, що я всього лиш зіграв,
Що це несправжні всі шрами, що це звичайна вистава,
Що це сумна така роль, яку зіграв я так вдало,
Що так за гримом свою посмішку насправді ховав я,
Що це всього лише п’єса, яку успішно поставили.

Падаю вниз і в той же час підіймаюсь,
А наївні глядачі правди ніколи не взнають,
Хто я такий? Тепер це вже немає сенсу,
Приміряю цей образ на пошматоване серце.
Забуваю цю відстань, всі ночі в поїздах,
Прибуття в наше місто, коли так щиро чекав,
І вже не треба шукати в календарях вільні дні,
Бо ти мене не чекаєш, і я тут знову один.