Прохолодний, прозорий, сонячний день
Позолочує сходи обвітрених стін,
Піднімаючись до холодних глибин,
Відганяє зорі за небосхил.

Затремтіли веселками краплі роси
На обпалених лютим морозом гілках,
На околиці міста північних вітрів
Починається відлік нового життя.

З першим помахом крил перелітних птахів
Оживає скалічена, темна душа,
Давні спогади, ніби з інших світів,
Повертаються із небуття.

Легким подихом вітру у кронах дерев
За вікном, у якому я бачив світ,
Першим променем, що підхоплює мить,
У очах залишаючи посмішки слід.

Світанковим мереживом сивих стежин,
Що ведуть до відкритих, мов райдуга, мрій,
Чистих обріїв нескінченних степів,
В той прекрасний світ... неповторний... мій.

Скільки років, скільки сонячних днів,
Скільки радості, щастя, любові й тепла,
Скільки світлих, добрих, забутих облич
Ожило в кольорових пам’яті снах.

На алеї, де ми вклонялись любові,
Я роблю перший крок, і спиняється час,
Піднімаючи погляд, я відчуваю,
Як живе коріння розриває асфальт.

Це ілюзія, це не має змісту,
Це все відбувалось у наших світах:
Дотик погляду, немов слід поцілунку,
І ця посмішка довго тремтіла в серцях.

Лихоманкою перших безсонних ночей...
Ми так вірили в себе й свої почуття,
Ми тоді були справжні, а хто ми тепер?
Чи живемо ми щирим, справжнім життям?

Ми живемо кожен у власному світі,
З кожним кроком, здається, піднімаємось вище,
Занадто дорослі, щоб бути собою,
Занадто горді, щоб бути ближче.

Ти хочеш так жити? Жити як всі?
Посміхатись з пустотою в душі...
Час іде, роки проминають мов день,
Ми самотні у світі людей.

Відкрий свої очі – ти не один!
Ми не втопчемо душі в буденності пил!
Зупинись, відчуй кожну радості мить,
І той самий, прекрасний, як в юності, світ...

Не змінилось нічого, теплі сонячні барви
Зігрівають зморшки на обличчі планети,
Все ті ж самі погляди печальних очей..
Діти грають в піску...
Життя повільно спливає...