Як я з краю виїжджаю, жінка, діти плачут:
– Мій татуню солоденький, (2) коли ж вас зобачу?

А я свою жінку, діти на Бога лишаю,
Така мені мила їзда, (2) як шнурок на шию.

Приїхалем у цудзий край роботи шукати,
Ходжу, блуджу попід брами, (2) не мож єй дістати.

Ой виходит бас з фабрики: – Ци хочеш робити?
– Дай роботу, містер басе, (2) бо не мам чим жити.

Дай роботу, містер басе, я роботу гмію,
Він до мене по-англицки, (2) я не розумію.

Ой взяв мене до фабрики желізо носити,
Таке тяжке желізенько, (2) немож підоймити.

Я желізо піднимаю і другого кличу,
Він до мене: – Гарюм, гарюм, (2) ти санови бичу. (2)

Я на нього подивився, і так си гадаю:
Як зароб’ю сто талярів, (2) поїду до краю.

Заробив-єм сто талярів, пятьсот корон маю,
Сідам собі на дампшифу (2) і їду до краю.

Приїхалем до Риманова, никого не знаю,
А де здиб’ю кого свого, (2) то ся запитаю.

Ой виходит кум зо шинку, п’яний, аж ся гонит,
Мою жінку молоденьку (2) попід бочки водит.

Я на неї подивився, зараз ня пізнала,
Тей помало коло кума (2) за мур ся сховала.

Тей приходит кум до мене: – Што, куме, слихати?
Сідай, куме, зо мнов на віз, (2) поїдем до хати.

Я сідаю з кумом на віз і їду до хати:
– Йа куме мій солоденький! (2) Што в мене слихати?

– Твоя жінка добрі робит, добрі ся заходит,
Лем по штирйох кавалєрів (2) за собою водит.

А як я їм тото мовив: не треба робити,
Бо приїдут кум додому, (2) то вас будут бити.

Кума мені відповіла: – Што кому до того?
Як я буду кару брала, (2) то від мужа свого.

Приїхалем додомоньку аж до свої хати:
– Діти ж мої дробнюсенькі! (2) Де є ваша мати?

– А мамуні німа дома аж і оде вчора,
Йа ми таки голодненьки (2) сідим оде вчора.

А я з дітьми розмав’яю, йде жінка до хати:
– Ой мужу мій солоденький! (2) Што з тобов слихати?

А я на ню ся подивив, зараз ся змінила,
А я єї запитався: (2) – Де ти вчора била?

А я єї запитався: – Де ти била вчора?
– Била-м нині, била-м вчора (2) в Самборі в дохтора.

– Нащо тобі та дохтора? Я вмію лічити,
Як ззімаю за волосє, (2) зачинаю бити.