По Канаді ходжу та й думку думаю –
Злетів би-м до краю, та крилий не маю.
Пустив би-м сі в море, та не вмію плисти,
Рад би-м відсилати хоць до родини листи.
Писав би я листи, так паперу не маю,
Поніс би-м на пошту, так грошей не маю.
А хоць гроші маю, то дороги не знаю,
Ходжу та блукаю, що я в чужім краю.
Хоць знайду дорогу, так не знайду мови:
Горе моє, горе в ті[й] канадські[й] неволі!
А п’ятдесятий рік зачав наступати,
Сталися в Канаді пани бунтувати,
Зачали агенти грішми підкупляти,
Йа взяли агенти ще й листи писати.
Взяли на Вкраїну до людей посилати,
Сталися в Галичу люди бунтувати,
Марне свої грунта зачали продавати,
Свою рідну землю взяли покидати.
А мужі з жонами взялися розлучати,
Свої дрібні діти взяли покидати,
А з свойов родинов взялися розставати,
У канадські дороги взялися вибирати.
– Наша родинонька, ми вас покидаєм,
Як нам буде добре, ми за вас спам’ятаєм.
Наша родинонько, розстаєм сі з вами,
Як нам буде добре, пришлемо за вами.
Наша родинонько, бувайте здорові!
Ми ся вибираєм і в канадські дороги!
На то бідна вдова нічого не зважала,
Свою рідну землю ще й замарне продала,
Свої рідні діти в Канаду забрала.
А продала землю, ще й рідненьку хату,
Єї діти плачут: "А не дайте нас, тату!"
Їдут до Канади – церква при дорозі,
Єї діти плачут: "Ще й, мамцю, до Бозі!"
Їдут до Канади – там могила почата,
Єї діти плачут: "Ще й, мамцю, до тата!"
Прийшли на могилу, разом повклякали
І за свого тата діти пам’ятали.
По Канаді ходжу, так милі рахую,
Де мнє ніч захопит, там переночую.
По Канаді ходжу, сумний я завсіди:
Сімсот кілометрів й сусід від сусіди!
Відколи приїхав там до тої Канади,
Смутний-невеселий й ані в серцю поради.
Єкби-с знала, мамцю, яка в Канаді біда:
Як й обачу птаха, кажу, що сусіда!
Канадо, Канадо, яка ти зрадлива,
Не одного мужа з жонов розлучила.
Розлучила мужа, ще й дрібненькі діти, –
Горе мені, горе у ті[й] Канаді сидіти!
Канадо, Канадо, а й ти, Манітоба,
У тобі нарід блудит, як пуста худоба!
Венніпегу-місто, ще й слізьми залято:
Мают люди сумні Великодні свята!
Дзвонят на бангофі – так дзвіночок тоненько,
Сумуют до Бога так люди сумненько.
А в нас на Великдень як мак процвітає,
А в тії Канаді сніжок пролітає.
Йа у тії Канаді зозульки не чути –
Ми за свої краї не можем забути!
Йа в нас на Великдень по церквах дзвони дзвонят,
А бідних в Канаді до роботи гонят.
Нам пани казали: "Вотці підут з вами",
А ми ся лишили, як діти без мами.
В дампшифу сідаю, ще й тяженько здихаю, –
Як сі буря звіє, народ потопає!
Мати вповідає: "Померла ми дитина!"’
Агент повідає: "Я ти не родина!"
Завірте ми, люди, правду вповідаю,
Як ми не вірите, ще на Бога ся здаю!
А дай же нам, Боже, ще й у мирі прожити,
Нашу Галичину йа во віки славити!