Виє вітер, довго виє,
Навіть слухать обрида,
Ходить байда споконвічний
Та у вікна загляда.
Ну чому б тобі, приблудо,
Не заснути уночі,
Не погріть старечі кості
В димарі, чи на печі?

Я не сплю – мені й не диво:
Я ж не вітер – чоловік,
Помитарствую, поб’юся
Та й засну колись на вік.
Але ж я не спати – жити!
Жить і мріяти люблю –
Через це у довгі ночі
Не вилежуюсь, не сплю.

Ну вгамуйся, клятий вітре,
Не стогни та не кричи,
У моє вкладайся ліжко
І за мене там поспи,
І зітха тужливо вітер,
Кулаками в шибки б’є: –
І мені, – кричить, –
Кохання також спати не дає.

Я давно про зірку мрію,
Світлу зіроньку одну,
Але як не дму, не вію,
А до неї не сягну.
Тож ходжу я в довгі ночі
Та зітхаю знов і знов,
Їй пісні сумні складаю
Про сумну мою любов.