Зворохобилися айстри
приосіннім сонцелетом,
проминальною порою,
падолистом деручким.
Бозна-звідки ждати ранку.
Може, зазимок раптовий,
може, дощ, а, може, вітер,
стій – немов на чолопку.

Кружеляє понад ними
вечір, крила розкриливши,
впав на горлицю із неба
стонасторчений коршак.
Скоро ходором заходить
щирим злотом кута брама
лісу, залісу, узлісся
і настане благовість.

Але квітам досить миті,
досить долі, досить часу,
досить їм життя і смерті –
всього Бог їм дав сповна.
Тож під листя кругопадом
в урочистості вечірній
мріють сині-сині айстри
без радіння і журби. (ост 2 рядки – 3)