Розспіваний сніг, розлінований лижами, ранній,
летять з горобини червоні, як кров, снігурі.
На шибах лисиці, рожево-руді од світання,
а ти притулись до подушки і сльози гарячі утри.
Ген-ген вже погнало цю щойно прокладену лижву
за чорнії сосни, за синій, як спогади, бір.
Колись ми блукали там, рвали у падолі пижмо,
і довге мовчання було – солодких довір і невір.
Бо що я тобі – як коршак, надлетів і розтанув,
а вже ані чутки, ні гадки. І вже не позвеш, не вернеш.
На шибах лисиці, рожево-руді од світання,
і мабуть, задарма ти любиш, задарма чеканням кленеш.

Із чорної невіді зву я тебе – накликаю,
витаю, мов дух, спроневірений, чорний, жалкий,
а вітер відьомський напругле крило прошиває,
тут шабаш справляють почвари нестерпно гидкі.
Болить мені путь. Розлінований лижами, ранній
розспіваний сніг уривається в вирві німій.
На шибах лисиці, рожево-руді од світання,
окрий мене сном, безсоромна, непам’яті краєм окрий.