Вишивала сорочку мати,
Край вікна на стільці сиділа,
Та виносила часто з хати,
Щоб сорочка як сніг біліла.

До схід-сонця ішла полями,
Набирала ниток в долоні.
Їй клубок поміж трав стежками
Явір гіллям котив червоним.

Брала мати нитки-проміння,
Полоскала їх в росах чистих
Та, поклавши їх на коліна,
Заспівала про шлях тернистий.

Довгі звуки в нитки вростали,
Проростали в квітки й листочки,
Розквітать на манижці стали,
Коли кінчила шить сорочку.

Вишивала її весною
Голубими струмками неба,
Чистим серцем і добротою,
Бо дитині в дорогу треба!

Гей, сорочку я цю одіну,
Поміж люди у ній пройдуся –
Пелюстки з весняної піни,
Квіточки з доброти матусі.

Ясна вишивка – даль і луки,
Солов'їні пісні співучі,
Сльози радості і розлуки,
Ночі зоряні невсипущі.

Незрадлива любов до сина,
Ніжна ласка у нитці кожній.
Зачарована Україна
У шляхи голубі несходжені.