Ще не світало, не розвиднялось,
Мерехтів на небі зоряний цвіт,
А з отчої хати волю здобувати
Козаки рушали в похід.
Пісню співали, в бій ідучи,
Як засвистали з полуночі,
Як Марусенька ясні очі виплакала в тужнім плачі...
Як мати сина, вчувши той свист,
Слізно просила - не забарись
Та за чотири неділеньки ти додому, синку, вернись...

А Марусенька свою рученьку
На коня коханому подала:
- Поцілуй, козаче, устонька гарячі,
Щоб надовго згадка була!
А він, до неї з коня гнучись,
Мовив, казав - не плач, не журись,
Та ще за мене, Марусенько, Богу помолись, поклонись...
- А ти, мій коню, не спотикнись,
З вершником разом з бою вернись!
А сам як вернеш, то розкажеш, як за Україну я бивсь!..

А козаченько у матусеньки
Попросив іще в прощальну ту мить:
- Поки вернусь, ненько, мою Марусеньку,
Як дитину рідну, прийми!..
А мати й рада б те обіцять,
І Марусеньку щиро прийнять,
Тільки не знає, а чи ж буде та її як слід шанувать...
А козаченько вже од воріт
Крикнув, гукнув їм - ой, не тужіть!
Кінь мій заграв - тож сподівайтесь, тож назад мене скоро ждіть!..