Вступ: Am F Dm E

МенAmі здавDmалося, як лGілії зривCав,
Що тFих квітDmок у нас немEало.
Я Dmїх коханій дGарував,
Я Cїх коханій дFарував,
Dm  Мене кохана цілувEала.

А бDmілі квіти Eюнаки неслAmи в човни,
А бDmілі квіти рвалEи всю_ F ди...
І вDmажко плакалGи вони,
І вCажко плакалFи вони,
Dm  І важко плEакали, мов лAmюди.
І нDmас покинулGи вони,
І нCас покинулFи вони,
Dm  Немов любов, E  що вже не бAmуде.


Уже літа на білих конях пропливли,
По білих квітах геть промчали,
І квіти вже не зацвіли,
І квіти вже не зацвіли,
Де нас кохані зустрічали.

Ой хто ж так ніжно їх лілеями назвав,
Немов признався у коханні?
Якби ж я знав, коли зривав,
Якби ж я знав, коли зривав,
Що людям тих квіток не стане...
Якби ж я знав, коли зривав,
Якби ж я знав, коли зривав,
Що ті квітки для нас останні!