Присмеркові сутінки опали,
Сонну землю й душу оплели.
Самоти згорьовані хорали
Геть мені дорогу замели...
І куди не йду, куди не прагну –
Смерк сосновий мерзне угорі.
Виглядаю долю довгожданну,
А не діжду – вибуду із гри...

Аж і гра: літають головешки,
Зуби клацають під ідіотський сміх.
Регочи на кутні – буде легше
А як буде важче – теж не гріх...
Що тебе клясти, моя недоле?
Не клену! Не кляв! Не проклену!
Хай життя – одне стернисте поле,
Але перейти – не помину!..

Дотягну до краю. Хай руками,
Хай на ліктях, поповзом – дарма,
Душу хай обшмугляю об камінь –
Все одно милішої нема
За оцю утрачену й ледачу,
За байдужу, осоружну,
За землю цю, якою тільки й значу
І якою барвиться сльоза...