Мала мати одну дочку, Катеринов звала,
Ой бо ж тая Катеринка матір змудровала.
Пішла, пішла Катеринка в городець по зіллє,
За нев, за нев матінонька, Катеринка вмліла.
– Зіллє, моє зеленоє, я сі не косичу,
Великого закохання нікому не зичу!
А в нашої Катеринки хата при дорозі,
Не раз єї мамка била в крайнім оборозі.
– Ой яка ж ти, Катеринко, нелюба, нелюба,
Ой яка ж ти, Катеринко, вчинила сі груба!
– Та я ішла через гору та й утомилася,
Надибала керниченьку, води напилася.
– Якось мені, Катеринко, по тобі видиться,
Якось тобі, Катеринко, з душі гамотиться*.
– Та я їла вночі чирок, не було сі видко,
Залетіла в чирок мушка, та взялося гидко.
Ой той он там, моя мамко, он там у лозині,
Давав козак на рантушок своїй Катерині.
Іде мамка долі селом, там пташки співають,
Молодую Катеринку в рантух завивають.
Іде мамка долі селом, там тиха водиця:
– Ото ж з меї Катеринки гарна молодиця!
Ходить, [ходить] козаченько попід той лісочок,
Добирає жовтих кругів та на колисочку.
Жовтих кругів, жовтих кругів, тонкі ворозочки**,
Дай же, боже, Катеринці легкі родиночки!