Грудневий дощ журливо капотить
І розливає по землі неспокій,
А в серці щось у цю зимову мить
Немов бринить в тональності високій.

За вікнами висить сльозлива ніч,
Неначе зазирає прямо в душу,
І я, на роздоріжжі протиріч,
Віч-на-віч говорити з нею мушу.

О ніч, кажу, темнюща, як смола,
Ти чорне сховище у повній мірі,
В одне зрівняла чорта і козла,
Бо кішки всі у темній хаті сірі...

Та прийде час, устелить білий сніг
Весь виднокрай, хоч, може, і спроквола.
Розвидниться. І ляже біля ніг
Стара, мов день, життєва правда гола.

Отож, мені чи радуватись дню,
Своїй дитині як радіє мати?
Нікого в світі, боже, не виню,
Що відповідь ніхто не зможе дати.