Яка ж це тиша на світанку –
Вона охоплює усе!
Мерщій по сходинках – та з ганку
Під раннє сонечко ясне.

Вон, мов з молока, з туману
В злотавих бризках виплива
І посміхається, як мама,
Найпершим малюка словам.

Скоріш, скоріш! Та де там, де там?
Не встигнути ніяк мені,
Бо сонечко, гайнувши в безкрай,
Палає у височині.

Пташиний грай розплескав тишу –
Вона стрибнула до ярку...
А сонце більше, більше, більше
І в синім небі, і в ставку.

Я прокидаюсь – сон з дитинства
Мене нешвидко відпуска:
Згасаючих зірок намисто
На яблуневих пелюстках.

Рожеве скло, рожева стеля,
Обрус рожевий на столі,
І забуваю, хто я, де я –
Так затишно мені в імлі.

Яка ж то тиша на світанку!
Я подих стримую в грудях...
Мигтить в віконечку фіранка,
Мов дивовижний білий птах.