GmОтче, я лише людиCна, як і Bти,
Gmвіру втратив і не будCу прикидатBись.
GmЯ досяг такого рівня самоCти,
що сповідуBватись, певно, вже нGmе здатенC.  B 

Не готуйGmся відпускати без гріхів,
мCоя совість нBе відгукGmується більше.  C  B 
Від зGmагиблих відCганяючи птахіBв,
не мGmолитви я зачитувавC, а віршіB.

Хай не посланцю від бога, - без образ, -
капелане, я кажу тобі як брату:
як же хочеться пожити інший раз,
як же інколи не хочеться вмирати.

Не прийми за малодушність чи за страх,
я здебільшого до смерті став байдужий,
та побачиш тих лелек на димарях,
випадковий відблиск неба у калюжі,

як рікою йде туман, мов паротяг,
і подумаєш, що можна б ще пожити…
Хоч яке просте чи то складне життя
після місяців над прірвою у житі.

Я люблю це буботіння молитов,
отче, почитай їх, доки буду спати.
Дай мені благословення на любов,
обіцяй, що ми ще зможемо кохати.