Мої пальці тремтіли,
Коли я тримав пелюстки
Квітів моєї землі,
Квітів натхнення і мрій.
Мені краяли серце
Співи досвітніх птахів,
Шепіт смарагдових хвиль,
Шелест весняних вітрів...

Ніби сурми сурмлять?
То невже нам до зброї?
Знов вирушати в похід,
Знов боронити свій дім?
Не журися, кохана, -
Така наша доля –
Ми в строю, доки ворог
Панує на нашій землі!

Подивися на мене
Глибинами темних озер,
Зоряним сяйвом ночей,
Дотиком теплих дощів.
Свіжий вітер розкидає
Сутінки давніх химер,
Впаде сльозами роси,
Сповнить серця почуттів!

Чуєш сурми сурмлять? -
Тож нам знову до зброї!
Знов вирушати в похід,
Знов боронити свій дім!
Не журися, кохана, -
Така наша доля,
Доки парость свободи
Не зійде на нашій землі!

Мої пальці тремтіли,
Але не здригнеться рука!
В серці не згасне вогонь,
Око не схибить в бою.
Не журися, кохана,
Хоча доля у нас нелегка.
Все, що маю в житті,
В руки твої віддаю!

Знову сурми сурмлять, -
То невже нам до зброї?
Знов вирушати в похід,
Знов боронити свій дім.
Посміхнися, кохана, -
Така наша доля
Бачиш, - парость свободи
Вже сходить на нашій землі.