Сидить на могилі дівча років вісім,
Сидить і ридає, і маму зове.
Тумани, тумани, а де ж моя мама?
Чому ж моя мама додому не йде?

Два роки я мала, як ти помирала,
З тих пір на могилу я ношу квітки.
З тих пір мене, мамо, ніхто не голубить,
Ніхто не цілує так ніжно, як ти!

Тумани гуляють, тумани сміються,
Та всі вони чують дівочі слова.
Тумани, тумани, забрали ви маму,
Забрали ви маму, візьміть і мене!

А роки минають, проходять страждання
І горю сирітки приходить кінець.
Ох, мамо! Ти, мамо, прийди ти, єдина!
Заложиш на доню весільний вінець.

Прийшла на могилу з своїм нареченим,
Обняла могилу і стала ридать.
– Ох, мамо ж, ти, мамо! Скажи, дорогенька,
Як можна без тебе до столу сідать...

Дівчина плакала, дівчина ридала,
Бо щастя у неї не було в житті.
За вікнами вітер, шуміли тумани,
Зів’яла троянда у неї в руці.