Не сам я сі завербував, на жовніра дали,
Тоненькую сорочечку на мні поторгали.
Сорочка тоненька, шила ю миленька,
Шила ю з єдваб’ю, у вишневім саду.
– Ти, хлопче-жовніре, пристань до гузарів*,
Дамо ти коника за триста талярів.
– Ти, конику сивий, будь же ми жичливий,
Завези ж ти мене до моєй дівчини,
Удар копитами перед воротами:
– Вийди, дівчинонько з чорними бровами.
Вийшла дівчинонька, праву ручку дала:
– Витай, мій миленький, давно-м тя видала.
Ой там на гороньці зелена травиця,
Ой там при долині пристигла пшениця.
Ой там при долині пристигла пшениця,
Кажуть люде, кажуть, жовнір-ледащиця.
Жовнір-ледащиця, не хоче робити,
Від коршми до коршми, де би сі напити.
Ой знаю я, знаю, як жовнір бідує,
Чи сльота, чи погода, то він машерує.
Як він машерує, дрібне листя пише,
Ой пише він, пише та й тяженько дише.