Виїжджали хлопці з нашого села,
Всі ж вони кричали: "Прощай, Вкраїна!"

Тільки й один хлопець цього не кричав,
Біленьким платочком сльози витирав.

– Не жаль мені, хлопці, ції Вкраїни,
Тільки жалко, хлопці, дівки Галини.

Недальоко батько й окопи копав.
Він здалі побачив, як боєць упав.

Він здалі побачив, як боєць упав,
Підійшов близенько – синочка впізнав.

– Чи ти, сину, вбитий, чи ранен лежиш,
Що й до свого батька та й не говориш?

– Не я, батьку, вбитий, я ранен лежу,
Возьми, батьку, доски збий домовину.

Взяв чотири дошки збив домовину,
Поховав синочка в чужому краю.

Минає неділя, минає друга,
Йде додому батько, сльози витира.

Йде додому батько, голова болит,
Галина в віконці побачила – біжит.

– Ой батьку, наш батьку, яка звістка є?
Кажуть, що наш Вася в лазареті є?

– Не вір ти, Галино, не вір нікому,
Поховав синочка в чужому краю.